Нереальна історія кохання.
чи правда це чи ні - хто зна?
Нереальна історія кохання.
Чи Ви колись намагались написати хоч одну статтю, твір чи репортаж? То що, вдалою була Ваша спроба? Навіть якщо і не дуже, то я впевнена, що Ви доклали зусиль аби вдосконалити свою майстерність. Адже Ви – вже справжній журналіст! Так, нелегко давались ази теорії її Величності Журналістики. Багато гуль Ви набили, практикуючись в написанні інтерв’ю, памфлетів, заміток або ж намагаючись працевлаштуватись в «серйозне» видання. Але зараз це все позаду. Вас бентежать вже інші проблеми і питання, інші, більш дорослі думки приходять у Вашу голову. Хоча в душі ви все ще дитина. Все так само ви посміхаєтесь весняному сонечку, першій квітці кульбаби та почутій щойно пісні улюбленого співака. Ви засмучуєтесь, коли щось не виходить, і радієте успіхам. Стрибаєте від щастя, коли закохуєтесь, та плачете і «лікуєтесь» шоколадом, коли почуття втрачені. Усі ці, здавалось би, дрібнички, і формують вас як журналіста-людину, а не як корисливого робота з функцією «брати інтерв’ю» .
Кожна людина приходить до своєї професії по-різному. Мене ж в журналістику привело кохання.
Скажіть, а Вам ніколи не траплялось закохуватись в «зірку», в потенційного інтервійованого? Мабуть що було і таке, чого гріха таїти! Та що ви відчували тоді? Чи могли спокійно спати, їсти, спілкуватись з друзями? Або ж ви прокидались з ім’ям вашого коханого на вустах, а на ніч цілували плакат з його зображенням? Це було саме так? Кожен день Ви, наче на крилах кохання, не йшли, а летіли? А чи наспівували собі під ніс пісень на кшталт «Я буду топ-топ-топ, хай кажуть стоп-стоп-стоп, я відриваюсь від землі. Я не злякаюсь спроб, я хочу тільки щоб сказав «Кохаю» ти мені …»? А пам’ятаєте, як ви з нетерпінням очікували прямого ефіру з ним, коханим, чи купували велику кількість видань заради малесенької заміточки? В рожевих мріях про нього ви склали найкращі вірші та написали найромантичніше есе? Та ви б ніколи не дозволили собі писати величезними червоними літерами на стіні його під’їзду слова «Я кохаю тебе, сонечко!»… І ні за які тістечка ви б не погодились кидатись з шаленим вереском на шикарну чорну машину, на якій гордо їздить містом предмет ваших солодких снів. Бо ви не перетворились із закоханої людини у фанатика. Просто ви пам’ятали аксіому, якої вас колись давно навчив викладач: «Завжди поводь себе гідно», і керувались нею не тільки в житті, а й в роботі.
У вас ніколи не виникало думки : «Чому я частіш за все закохуюсь навесні? Чому не взимку чи восени? Які чари використовує ця чарівна дівчина Весна, що змушує мене закохуватись навесні – раз у раз? ». Особисто мені не спадало на думку, що стан закоханості залежить від пори року. Та одного разу я закохалась по-справжньому: то було сильне, чисте кохання, якого годі й шукати. І сталось це саме навесні.
Почну, мабуть, ще з далеких часів, коли я тільки навчалась в школі і не думала про професію журналіста…. Тоді я віддала перевагу професії масажистки, адже сама полюбляла масаж. Моя омріяна професія була не така вже й творча, а досить-таки одноманітна. Одного вечора, стомлена після навчання і роботи, я увімкнула телевізор і почала переключати канали – швидко, бездумно, не замислюючись над тим, що відбувалось на екрані. Таке траплялось зі мною дуже рідко – зазвичай не було часу для того щоб полежати на дивані та подивитись мелодраму чи реаліті-шоу…. «Навіщо мені ці сто каналів кабельного телебачення, якщо нічого пристойного взагалі не показують?!», - думала я. В якусь секунду промайнула думка вимкнути телевізор і перечитати улюблену книгу дитинства «П’ятнадцятирічний капітан» Ж.Верна та краєм ока я побачила зображення дуже симпатичного спортсмена…. Я придивилась – футболіст. Як виявилось пізніше – новий голкіпер місцевого клубу. «Що ж, треба взяти на замітку – непоганий хлопець цей ….. як же його прізвище??»
Матч закінчився, а я дала собі обіцянку дізнатись про новачка якнайбільше. Оскільки в мене був досвід роботи масажистом, то я вирішила піти на співбесіду в футбольний клуб, де грав Сашко (так його звали) і спробувати влаштуватись туди на роботу. Що ж не зробиш, щоб бути поруч з тим, кого кохаєш!
Але і тут мене очікувало розчарування – роботу масажиста мені не надали. Як же наблизитись до спортсменів? Який шлях обрати?! Тоді я вирішила піти на другу вищу освіту і оволодіти професією журналіста. Це був нелегкий і довгий шлях, але старанна праця і бажання зробили свою справу. Невдовзі я змогла влаштуватись спортивним кореспондентом в районну газету. Я була на сьомому небі від щастя, адже тепер я могла без проблем піти на контакт з Олександром, та й взагалі з усіма гравцями, тренерським штабом улюбленої команди з міста на берегах Дніпра!!! Познайомитись з усіма гравцями поближче мені допоміг Дмитро, прес-аташе Футбольного Клубу. Під час знайомства мій погляд зустрівся з поглядом Олександра…. Неначе тисячі жаринок обпікали моє тіло, від одного тільки погляду цього високого брюнета… Іноді люди не можуть зрозуміти слів оточуючих, адже їм легше зрозуміти жести, міміку та миттєвий погляд. Того разу погляд Олександра видав його, як би не приховував цього власник тих блакитних очей. В тому погляді була і надія, і палке бажання, і здивування. Думаю, що ми з Сашком вірно зрозуміли одне одного - так, це було кохання з першого погляду… І, хоча, стосунки з командою були дуже теплими, найтеплішими вони були саме з голкіпером! Роботи в команді було хоч відбавляй! Маю зауважити, що в цьому чоловічому колективі я була єдиною дівчиною, що викликало неабияке зацікавлення у неодруженої частини гравців. Та Олександр поставив усіх на місце, ставши єдиним претендентом на мене. Згодом у нас почались VIP зустрічі, які ставали все частішими і частішими. Через деякий час ми стали просто нерозлийвода….
Дні летіли за днями, тижні за тижнями. Команда тішила вболівальників перемогами, вдалими виступами. Чемпіонат підходив до завершення, а наша команда випереджала головного суперника, що гарантувало перше місце та Чемпіонство. Останній вирішальний матч став переможним, і вболівальники могли полегшено зітхнути – їхні улюбленці виявилися сильнішими за всіх. Гравці отримали золоті медалі з рук голови Професійної футбольної Ліги, та пробігли коло пошани, дякуючи вірним прихильникам гри мільйонів! Традиційне нагородження команди-переможниці завершилось надзвичайним салютом. Після урочистої частини, на чемпіонів очікував банкет у їх честь. Там сталось те, чого я і не очікувала: Сашко освідчився у коханні. Він подарував мені чарівні квіти, одягнув обручку та запропонував мені стати його дружиною. Як я могла йому відмовити? Та ніяк! Тому і не відмовила!
Весілля ми запланували на кінець серпня – після міжсезонних зборів нашої команди. На самі збори мені не вдалось поїхати, а тиждень без коханого здавався вічністю, пеклом. Та ця розлука давала можливість нам з Олександром перевірити почуття на міцність і краще підготуватись до майбутнього весілля. Команда поїхала. А я залишилась в місті. Минув тиждень, два, пішов третій, я вже на знаходила собі місця без коханого. Тому і вирішила зробити йому сюрприз, приїхавши до нього без попередження.
По приїзду в готель я одягла купальник та вийшла на пляж, де грало камінчиками Червоне море та сонце лагідно торкалось своїми промінчиками мого тіла. Я лягла на надувний матрац та дозволили хвилям нести мене куди їм заманеться. Відкинувши всі думки, я просто насолоджувалась довгоочікуваною тишею. Не знаю, скільки часу я просто пливла, та раптово почула дівчачий вереск та відчула різкий поштовх, яких перекинув матрац догори дригом. Не втримавшись, я пірнула під воду. Море виштовхнуло мене зі своєї глибини, я схопилась за матрац, щоб перепочити та врівноважити дихання і побачити, що ж за бешкетниця порушила мій спокій. До мене підпливла симпатична дівчина з великими блакитними очима, вибачилась, посміхнувшись. Ми разом з нею доплили до берега, де ще трохи посиділи на теплому пісочку, розмовляючи про різні речі. Я вже навіть зраділа тому, що такий випадок зробив нас з Крістіною товаришками. Ми розпрощались з нею, попередньо домовившись зустрітись у барі через годину. Час промайнув, я зайшла в бар, де побачила футболістів з рідної команди. Сашко також був там. Я підійшла до нього навшпиньках, обійняла та поцілувала у вушко. Але скільки здивування і неприязні було в його, колись теплому та люблячому погляді!... Що ж сталось? А серце неначе захололо, ніби припинило битись в грудях, і взагалі впало в бездонну чорну прірву розчарування, бо поруч із Олександром сиділа моя нова товаришка Крістіна і пестила його руку, прикрашену каблучкою.
Зрада…. Це перше, що спало мені на думку. Всі мрії розбиті, зруйновані, заповзли, підібгавши хвоста, в найглибший куточок моєї пораненої душі. Здавалось, що все було так чудово! Я ніби літала в біленьких пухнастих хмарках, насолоджуючись життям і милуючись білими крилами, що виросли в мене за спиною. Сліпа, закохана, я не побачила жорстокого палючого сонця, що було занадто близько щоб спалити мої крильця. Так, прийшов час зійти з небес на землю. Я прокинулась після солодкого сну, який мав би ніколи не припинятись. Та на жаль, все добре має особливість закінчуватись. Ось так я повернулась до реальності. Згадала, що окрім уявного світу, створеного моєю фантазією, є ще й справжній, в якому я - майбутній журналіст, донька, подруга, дівчина…. Цей сон, всі почуття, нехай і напіввигадані, навчили мене багато чому, в тому числі КОХАТИ. При чому кохати людину, з якою ти знайома навпіл: ти його знаєш, а він тебе – ні….. І я дійсно вдячна тому, кого покохала тією весною. Адже щоб бути ближче, я обрала для себе єдиний шлях – журналістику. ВІН допоміг мені, сам того не усвідомлюючи. І хто знає, чи полюбила б я футбол і чи вирішила б стати спортивним журналістом, якби не побачила його карі очі і не закохалась в них тоді. Незважаючи ні на що – на роки, події, вік, в моїй пам’яті назавжди залишиться брюнет, який так відважно захищає ворота моєї улюбленої команди і який надав мені шанс полюбити найцікавішу і найдавнішу професію!!!
